Marina

29

«Сьогодні мені 33, і я дуже шкодую, що не стала кіллером». Марина Комарова

Шалено швидка, надзвичайно стильна, створена прикрашати сірі будні та бути найкращим другом,  здатна запалити в серці водія жагучу пристрасть до швидкої їзди та гострих відчуттів.  Якщо тачку, то найкращу, таку, щоб не було ні в кого. Так з’явилася гаряча апельсинова «зетка» (Nissan 350 Z), яка стала найулюбленішою іграшкою Марини. Гаряча кримчанка та яскравий Nissan 350 Z ввірвалися у вир столичного київського життя і не могли залишитися непоміченими. «Це тобі не Севастополь», – промовляла до себе Марина і тюнінгувала свою апельсинку по максимуму. Так здійснилася її мрія. І хоч Києву не вистачало крутих кримських серпантинів, проте по Бориспільскому шосе можна було давити на повну і відриватися на повну. Марині подобалося притягувати до себе увагу та створювати епатаж, тож спортивна «зетка» була якраз під стать драйвовій брюнетці з глибокими бірюзовими очима.

Останнім часом Марина сумувала, столичне життя повністю поглинало, не залишаючи часу на емоції. Серйозна робота, відповідальність. Офіс, спортзал, ліжко. І так кожного дня. Через вікна Марина вдивлялася у міські урбаністичні пейзажі й, примружившись, намагалася побачити море. Вона сумувала за ним, за його глибиною. Воно останнім часом дуже голосно кликала дівчину до себе, так, що хотілося стрибнути у першу ліпшу калюжу. Не можна бути простою та безшабашною, а цього так бракувало південній дівчині. Тож новий Nissan 350 Z на певний час став і натхненням, і шляхом для виходу великого адреналіну, та й не меншою витратою грошей на утримання. Але Марину все частіше й частіше не покидала думка про повернення у рідну морську стихію. Вона й уявити не могла, що дуже скоро шлях додому буде  надовго закрито, а рівень адреналіну зашкалюватиме і без швидкісних перегонів. Прийде час, коли жінка буде знаходитися в Чонгарі, від якого до рідних стін і дитинства – лише дві години автомобілем, але вона так і не зможе ступити на батьківську землю.

Гарячий серпень 2014 року запам’ятався жахливою трагедією Іловайського котла. У столиці між силовиками та майданівцями сталися перші сутички, запалали перші шини, полетіли перші коктейлі молотова, пішли у хід каміння й арматура. А ще колони українських військових були жорстоко розстріляні під Іловайськом.

Повернувшись із відпустки, наступного дня Марина блискавично виставила свою апельсинку на продаж, пояснюючи всім, що терміново продає автомобіль своєї подруги. Підсвідомо Марина настільки боялася війни, що сама думка про неї віяла таким холодом, що німіли кінцівки. Покупець знайшовся швидко, ціна була занижена, але Марина не відчувала жалю. Прощалася швидко, і за хвилину щасливий новий володар апельсинки зник у невідомому напряму. Не менш задоволена Марина, стискаючи хрусткі купюри, відправилися до офісу Армії SOS. З моменту організації Марина стала активним членом Громадської ініціативи Армії SOS та проводила  там увесь свій вільний час. Спочатку цілий день на основній роботі, а увечері займалася організацією закупівлі амуніції, засобів захисту, форми, взуття, після чого безпосередній контроль і передача на фронт у руки бійців. Соціальні мережі, телефони розривалися від повідомлень. Їх було так багато, що батареї не витримували, доводилося постійно підзаряджати всі гаджети.

Марина без жалю прощалася зі своїми заощадженнями, а потім на пейзажній алеї Києва розпродувала особисті речі, брендове взуття, одяг, мотивуючи своїм прикладом інших людей. Йшла війна, Україна переживала не найкращі часи, гинули люди, тож хіба могли банальні матеріальні речі робити когось щасливим? Хіба можна було вибирати собі новенькі туфельки Gucci, коли бійцям не вистачало берців і касок? Марині вдавалося достукуватися до інших людей своїми голосними постами у соціальних мережах. Красива брюнетка знаходила відгук у серцях людей з усієї країни, які також починали робити красиві вчинки. Позбавившись свого залізного коня, так само без жалю Марина вирішила скинути і його молодшого брата – спортивний велосипед. Але розуміючі покупці, підготувавши необхідну суму, наполягли на тому, щоб Марина залишила велосипед собі назавжди.

Робота в Армії SOS настільки захопила життя молодої жінки, що вже не вистачало часу на сон. Тож, коли не могла довго заснути, яким би важким не був минулий день, вона мріяла про появу групи месників, типу Ворошилівських стрільців. Така собі невелика група патріотів із гарячими від любові до України серцями та холодними головами. І щоб зранку, проснувшись, Марина би дізнавалася з новин про їхні успішно проведені операції та про невловимість. А українці настільки б їх любили, що носили їх логотипи на ланцюжках і брелоках на знак підтримки. Єдине, що не могла ніяк Марина придумати, – це назва такої групи, тож, гублячись у варіантах, засинала, а думки про народних месників заспокоювали та допомагали краще снодійного. Марина валилася з ніг від перевтоми та недосипу, коли прийняла рішення залишити бізнес і повністю сконцентруватися на волонтерській діяльності. Економіст за освітою, жінка розрахувала  залишок заощаджень і склала список необхідних щомісячних витрат. При економному підході грошей могло вистачити на кілька років, тож Марина зробили вагомий крок і на повну віддалася волонтерській роботі. Смертельне колесо конфлікту на Сході шалено набирало обертів, і згодом Марина почала особисто приймати участь не лише у зборах, а й у самій доставці волонтерського вантажу на фронт.

Перша поїздка вразила дівчину настільки, що пропав на деякий час голос, так хотілося кричати від побаченого. Обурення й образа за українську армію були такими сильними, що вона не могла прийти до тями. Техніка, яка використовувалася на фронті, більше нагадувала металобрухт, аніж військові автомобілі. Те, на чому забирали поранених, взагалі було важко назвати автомобілем. Це тотально перевернуло свідомість жінки. Після приїзду військові попередили Марину, що у будь-який час може початися обстріл, тож краще далеко не відходити від бліндажу. У цю поїздку Марина вперше та в останнє вдягла свої улюблені та зручні джинси D&G, надалі жінка носила лише  мультікам (воєнна форма). Так звані зручні джинси не пережили і першої пробіжки під залпи ворожої артилерії, бо швидко прийшлося бігти до окопу. Марина згадувала цей епізод із посмішкою, але тоді, коли чула подих смерті за спиною, було зовсім не весело.

І хоча першого разу відчуття страху було невеликим, проте в наступні поїздки Марині було важко звикати до постійних залпів, які супроводжувалися неконтрольованим здриганням усього тіла. І навіть, пересиджуючи обстріли з уже бувалими бійцями, які жартували, Марина не могла так просто звикнути до гучного голосу смерті, яка гупала то зліва, то справа, проносилася над самою головою так низько, що гойдалося волосся. Але людина звикає до всього, і навіть до війни. Тож і Марина поступово звикла так, що могла засинати під звуки канонади. З часом перестала вдягати і бронежилет та носити каску, особливо влітку. Відчуття страху поступово втрачалося. Але фронт – це місце повної та постійною мобілізації, бо одна безвідповідальна хвилина може коштувати головного – життя. Там, де не гуркотіли гради, тихо працював снайпер. Так одного разу автомобіль волонтерів на своєму шляху зустрів знайомих воєнних, які зупинилися прямо серед дороги. Зазвичай волонтерський бус прямує без зупинок, точно по координатам. Але, побачивши знайомих, водій волонтерського бусу зупинився. Коли Марина вистрибнула з автомобілю, щоб дізнатися, що відбувається, то побачила, як їй назустріч, розмахуючи руками, біжить із того боку командир. Волонтерам була наказано швидко рухатися далі, бо в полі працював снайпер. І хоча бус був броньованим, пробита шина на швидкості сто тридцять кілометрів коштувала б усім життя. Того разу від нервової напруги у Марини заболіла нирка. Тиждень в АТО, і після повернення до Києва – дводенне відсипання на даху у друзів, в обнімку з білим м’яким тер’єром, без телефону та без Інтернету. А потім знову повернення до роботи – батарейка була заряджена на всі сто.

Життя АТО почало затягувати. Все більше і більше волонтерів рвалися до тих, хто був на полі бою, щоб бути ближче до справжніх герої, які ціною власного життя відстоювали кожну хвилину миру в Україні. Життя «там» було іншим – правдивим, щирим, без масок та образів, тоді як у столиці існувала паралельна реальність. Життя «там». Життя «тут». І волонтери. Як місток між двох світів. Марина пірнала якомога глибше, затримуючи подих, коли не вистачало повітря, аби достукатися до кожного з них. Поїздки відбувалися все частіше і частіше. Марина особисто відправлялася на фронт, щоб власноруч контролювати доставку й отримання, а після повернення до Києва складала детальні звіти. Росли потреби, росли кошти, а з ними почала рости і недовіра. Марина розуміла, які гроші їй доручають люди, але найголовніше – довіра. Тож молода жінка сприймала все дуже особисто і робила свою роботу ще з більшою наснагою.

У кожної монети дві сторони. Війна не припинялася, люди почали втомлюватися та зневірятися. Стомлювалися і волонтери, особливо, коли бачили, що їх почали використовувати. Марина була не єдиною, хто продав свій власний автомобіль на потреби українських солдат. Таких людей ставало все більше, хтось виділяв п’ятдесят гривень, а хтось п’ятдесят тисяч. Поступово українська армія, в основному за рахунок волонтерів, була вдягнута та взута, бійці більше не голодували, та не викопували картоплю на покинутих городах. На превеликий жаль, почали траплятися і випадки зловживання, коли привезену волонтерську допомогу розбазарювали та не цінували. Почали з’являтися, так звані Аватари – бійці, які у пляшці спиртного намагалися втопити воєнні труднощі та страхи. Саме це дратувало найбільше, коли синій від алкоголю солдат з’являвся на зустріч із волонтером. Бувало, коли у стані алкогольного сп’яніння бійці гинули у результаті нещасних випадків. Все це не могло не обурювати.  Після таких випадків Марині було до сліз боляче писати у соцмережі кожний наступний пост про допомогу. Люди їй вірили, тож вона мала робити все правильно та по совісті. А як можна писати про те, що допомогу не оцінили? Марина повинна бути об’єктивною і говорити правду, якою б гіркою вона не була.

Неодноразово Марина намагалася «зав’язати». Наступали моменти, коли шкодувала, що перший раз поїхала до АТО, замість того, щоб просто координувати на відстані. Вирішила все зробити власноруч, після чого з почуттям виконаного обов’язку лягла спати, коли вже наступного дня прокинулася з думкою, що тепер вони всі зв’язані. Сама поїхала, сама побачила, сама почула слова бійців «ви – ангели», «без вас нам кришка», «ви – нереальні». Потім попрощалася, обійняла всіх, сказавши дурнувату фразу типу «бережіть себе», розуміючи, що більше може не побачити жодного з тих, кому потисла руку. А потім повернулася до Києва, загорнулася у м’який плед та заварила собі м’ятного чаю. А вони всі залишилися там – воювати, боронити мир, а ще помирати. Накопичувалися втома, розчарування, образа, а також приходило розуміння того, що війна не закінчувалася, у країні не відбувалися зміни, бюрократичні коридори ставали дедалі вужчими, вирішення важливих питань із доставки воєнної амуніції  та обладнання забирало все більше часу. Крім того, з’явилися фальшиві волонтери, які почали займатися самопіаром, а не реальною допомогою. У такі хвилини Марина не могла не замислитися над змістом того, що відбувалося навколо, наступали моменти, коли виникало бажання покинути все і піти геть. Але її тримали, міцно тримали ті, що були справжніми і гідними називатися українськими солдатами. Марина пам’ятала їх обличчя, очі, посмішки.

А ще Марина мріяла. Мріяла про те, що в українській армії почнуться справжні та якісні зміни. Увесь час жінка плекала надію про те, що українська армія стане відповідати стандартам НАТО, буде сильною та шанованою і в Україні, і за кордоном, що за спинами таких бійців нікому не буде страшно та моторошно за те, що у нього відірвуть клаптик Батьківщини. Два роки безнадійної віри, коли раптом на одному з полігонів Марина побачила свою мрію.  Вона дивилася та не могла повірити своїм очам. Перед очима жінки повстали реальні, мотивовані бійці, поряд із ними –ізраїльські інструктори, постійні тренування за стандартами НАТО. Попередній жорсткий відбір, серед бійців були майже всі, хто раніше приймав участь в АТО, ті, хто побачили війну на власні очі та відчули її смак. А ще Марину вразило ставлення командуванню до бійців, коли кожний солдат – це особистість. Усі хлопці з палаючими очима та серцями. Бійці, які прийшли до армії не лише заради грошей, а для того, що стати кращими і піти у бій з однією метою – перемогти. Марина була і приємно вражена, і … засмучена, бо створення такої армії було майже нереальним для української сучасності, занадто багато протистоянь було на шляху її побудови, в тому числі з боку українського уряду.

Марина завжди тримала дистанцію та підтримувала лише професійні стосунки с бійцями, була сухою і стриманою у спілкуванні, вдягалася лише у воєнну форму. Пізніше вона дізнається від одного знайомого командира, що її боялися та вважали холодною і сухою. Ще жінка дуже переймалася, що одного разу когось із хлопців просто не побачить. Тож для поставок вона вибирала нові й нові групи. Марина вміла розділяти особисте та професійне. Війна навчила жінку нікому не довіряти. Це було актуальним і для фронтової зони, і для мирного життя. Сторінка Марини у соціальних мережах набрала максимальну кількість друзів, які не переставали стукатися. Пости набирали шаленої популярності. Красива, розумна Марина володіла словом тонко та влучно, а ще могла підібрати такі слова, які не залишали байдужим жодного читача. Але головний секрет такої популярності та довіри був простий. Марина вірила в те, що робила, і всі її вчинки йшли від серця.

Молода жінка вдивлялася у дзеркало, посміхалася до себе та бачила обличчя, яке набуло сіруватого кольору від нереальної кількості висмалених цигарок, красиве волосся, серед якого почали з’являтися сиві нитки, глибокі очі, які не знали гарного сну ще з часів Майдану. Як і тоді, Марина лягала спати з єдиною думкою «хоча б ніхто не загинув». Сон і спокій залишили Марину, мабуть, приревнувавши до нової забаганки – волонтерства. У минулому тепер були і спокійна, нуднувата, але стабільна та високооплачувана робота, сезонний шопінг у Мілані та відпустка. Натомість жінка отримала проблеми зі здоров’ям, як фізичним, так і психічним. Особисте життя було на семи замках. Але найгірше те, що Марина не могла повернутися додому – до рідного міста, ступити на батьківське подвір’я та обійняти свою сім’ю, погратися зі своїм чотирилапим улюбленцем.

А потім трапилося те, чого Марина боялася найбільше. Померла бабуся, яку жінка не бачила кілька років і не провела в останню подорож. Марина так і не змогла прийняти цю смерть, не захотіла, не повірила. Для неї бабуся залишалася жити – у пам’яті, серці, думках. Марина відчувала її м’яку ходу, теплий сердечний голос, а ще обійми ніжних рук, які пам’ятала з самого дитинства. Марина просиналася від скрипу дерев’яної хвіртки, яку бабуся дбайливо пофарбувала у білий колір, коли враз здригалася та розуміла, що це був просто сон. Жінка була не в сонячній домашній оселі батьківського міста, а у столичному Києві на арендованій квартирі. Скрипіли соціальні мережі, які розривалися від повідомлень. Марина просто фізично не встигала всіх їх перечитувати, бо їх було дуже багато, за що часто отримували нові, але вже образливі повідомлення від людей, які нараз не дочекалися відповіді. Окрім прохань про допомогу приходили і погрози, які фейсбук чомусь дбайливо відправляв у папку Спам, тож прочитати Марина могла їх лише через кілька місяців, а то і пізніше, коли вже й сама образа втрачала свою актуальність. На жаль, своєю поведінкою та стилем життя Марина знаходила не лише однодумців, а й заздрісників. І знову ж, хоч у війні було б лицемірством шукати позитив, але саме вона може зробити людину справжньою та розкрити як світлу людську душу, так і гниле і смердюче нутро. Такою була ціна за любов до України та волонтерство. Тож чи знайшовся би хтось, хто, знаючи всі деталі, захотів би помінятися з Мариною місцями, перш ніж заздрити чи обливати багнюкою?

Повертаючись додому після поїздок, Марина інколи заглядала у свої шафи з вбранням і взуттям. Колишня модниця колись була у великому натхненні, приміряючи свій красивий одяг, проте не сьогодні. З байдужим поглядом жінка закривала дверцята, взявши звідти лише білизну і просту непримітну футболку. Шовкові плаття ображено гойдалися та зникали у темному просторі шафи, все ж таки сподіваючись, що наступного разу Марина вибере когось із них. Модельні туфлі на високих підборах поступилися місцем зручним кросівкам для мирного життя та воєнним берцям для поїздок на фронт. Заслуговував на увагу лише нагородний пістолет, із яким Марина після вручення не розлучалася. Це важливо, адже металевий друг був легким і непримітним під одягом, а ще міг захисти, як ніхто.

Одного суботнього ранку шафа з речами Марини нараз пережила потрясіння. Нарешті, вбрання були струшені від пилу та обережно запаковані у валізу. Друзі самі вирішили все за Марину, хитрістю заволодівши її паспортом і придбавши білети у тижневу відпустку на дайвінг-сафарі у Червоному морі без зв’язку й Інтернету. Тільки така вимушена марино-терапія могла врятувати Марину від остаточного знесилення, тільки таким шляхом друзі могли «відключити» її від повного вигорання. Тож на посошок вийшовши у соцмережу з повідомленням «пішла під воду», Марина на цілий тиждень зникла зі зв’язку. Щоденна програма дайвінгу включала аж чотири глибинних занурення. Але, як не хотіла Марина, стартувати разом із усією командою з самого ранку, перший етап вона завжди пропускала. Так солодко, спокійно і безтурботно спалося біля моря. З кожною годиною, проведеною у рідній морській стихії, Марина відчувала, як відроджується. Глибина наповнювала силами, вирівнювала і згладжувала всі сліди психічної та фізичної перевтоми. Рек-дайвінг (дайвінг на затоплені кораблі) вже давно став пристрастю жінки, тож, пірнаючи, Марина оживала. Цього разу маршрут пролягав по Суецькому каналу, де ще проходило дуже мало дайверів, тож складалося враження, що кораблі живі. Багато речей лежали незайманими ще з часів другої Світової війни. Здавалося, що хтось натиснув на паузу, спустивши величезні металеві гіганти на саме дно моря, позбавивши їх страшної місії використати свої боєприпаси та випустити смертельні бронепоїзди з танками на волю. У каютах знаходилися й особисті речі. Марина ледве втрималася, аби не забрати на пам’ять дуже красиву чашку, але речі з потоплених кораблів вважалися поганою прикметою. Та власне аксесуарів сучасної війни у Марина і в самої було більше, ніж достатньо.

Коли Марині виповнилося сім років, вона мріяла стати космонавтом. Дівчинка могла годинами вдивлятися в зоряну безкінечність Кримського неба. У дитячій бібліотеці імені Гайдара мала Марина знайшла та прочитала всі можливі книжки про космос. Там наліво від входу були полиці, а з них найнижча – про космос. Коли Марині виповнилося десять років, вона мріяла стати мандрівником-натуралістом. Марина зачитувалася книжками Альфреда Шкляревського «Пригоди Томека Вільмовського». А в тринадцять років дівчина мріяла стати кіллером. Тому що були дев’яності, тому що друзів батька бізнесменів вбивали – за непідкорення. Дівчинка просиналася вночі від приглушених криків батька «Коли? Де? Не може бути!» Так дядька Юрія вбили, коли його дружина разом із маленьким сином вийшла до магазину, а повернувшись, знайшла чоловіка мертвим і прикутим наручниками до батареї. Дядька Сергія вбили двома пострілами в живіт, двома в шию і контрольним у голову, коли він повертався увечері додому. У нього залишився чотирирічний син Данилко, з яким у Марини була різниця у сім років, але це ніяк не впливало на стосунки малечі. Тож між дівчинкою та хлопчиком була дуже тепла дружба. У день похорон батьки не придумали нічого кращого, як залишити малюка Даню разом із Мариною, звільнивши її від школи. Перед обідом треба було мити руки. І хоч малюк завжди недолюблював цю процедуру, але цього разу сам побіг мити ручки, закатавши маленькі рукавчики. Марину це здивувало, на що малюк тихенько відповів: «Татко тепер дивиться на мене з небес, тож я маю бути слухняним». Хлопчику відразу пояснили, що він більше ніколи не побачить батька. Марині було тринадцять, вона дивилася на великого малюка і ледве стримувала сльози. Дівчина не могла дозволити собі заплакати, тож прикусила до крові губу. І лише ввечері, коли залишилася сама, під ковдрою відвела душу та наплакалася досхочу. Тої ночі Марина вирішила стати кіллером. Дівчина думала, що буде вбивати поганих дядь, які залишають маленьких «Даньок» без татусів. Але коли Марині виповнилося чотирнадцять, вона зрозуміла, що бути кіллером не вихід, бо навіть у поганого дяді може бути маленький Даня, який також плакатиме за своїм татусем. Тож після школи Марина мріяла стати психологом, спеціалістом із санскриту, істориком, мистецтвознавцем, єгиптологом, журналістом, палеонтологом і навіть детективом. Але батько сказав: «Будь-який вуз у межах міста». І Марина стала економістом. Вона вчилася на «відмінно», проте у роки війни пошкодувала, що не стала … кіллером.

У часи Майдану дівчині всі говорили, що вона занадто занурилася у «все це», що дуже близько все сприймає до серця, переймається і пропускає через себе. Але Марина не занурювалася, вона просто не зупинялася. Стомилася – так, але не завершила, тож не зупинялася. Жінка розуміла та не засуджували людей,  які після Майдану відійшли у бік, бо просто більше «не могли»… Розуміла і тих, хто, допомігши кримчанам після анексії, також тримався осторонь. Зупинитися міг і мав право хто завгодно, але не Марина. Чи варто починати щось, аби лишити на половині дороги? Навіщо зупинятися на пів дороги до перемоги, якою б важкою вона не була? Це було не про Марину. Кожний намір допомагати мав значення. Маленька банка меду, дбайливо загорнуту в газету та передана сивою бабусею, чи сімдесят тисяч гривень від підприємця зливалися в єдиний величезний потік допомоги. Форма, берці, наколінники, спальники, тактичні рукавички, шухлядки з целоксом і бандажами, тенти для Уралу, спреї для чищення зброї, біноклі та монокуляри для спецпідрозділу, адресні посилки, планшети. П’ять точок за день, сім днів на тиждень – на передовій не бувало вихідних. Були і такі передачі, які Марина не мала сили та сміливості передати бійцям. Капсули, в які бійці могли покласти папірець зі своїми даними, щоб можна було впізнати, якщо … Марина не могла їх відвезти, не знала, що мала сказати, бо розуміла, що можуть знадобитися, так і лежали ті капсули місяцями на складі.

Отримуючи допомогу, бійці раділи, наче діти.   Але діти… Одного разу, відвантажуючи гуманітарку в Артемівську, Марина почула дитячі голоси, які шепотілися за спиною, коли нарешті найстарший із них наважився підійти та привітатися, зробивши це дуже по-діловому, аби ніхто не запідозрив, що всі вони просто діти. Марина, швидко зрозумівши у чому справа, так само серйозно підтримала розмову, напружено пригадуючи, що залишилось із гуманітарної допомоги, як згадала, що в машині були пакунки з цукерками. Діти вже зовсім по-дитячому раділи, побачивши цукерки, та шалено розривали пакети, яких чомусь виявилося саме п’ять – рівно стільки, скільки було хлопчаків. Але найбільшої кульмінації радість набула, коли дітлахи побачили плетені жовто-блакитні браслети, які мирне населення виготовляло та передавало на фронт. Саме такі браслети носили бійці, як обереги. Щасливі діти радісно прощалися з Мариною, назвавши її доброю феєю, хоча Марина так і не змогла посміхнутися, соромлячись, що більше нічим не могла порадувати хлопчаків. Скільки їх таких дітей війни було у прифронтових містах? Малих, обірваних, у кофтинках, які вже давно не пралися, у протертих заплатаних штанцях, у кросівках, через які не було видно пальців лише тому, що взуття було на два розміри більше, голодних, але все ж таки дітей, з дитячими бажаннями  цукерок і морозива.

Коли миротворцями був зламаний сайт ДНР, друзі показали Марині орієнтировку. По всім комендатурам ДНР Марина проходила як особливо небезпечна бандерівка, з поміткою «взяти живою». Тож всі свої поїздки до зони АТО волонтерка планувала дуже уважно й обережно. Заїзд у пункти призначення відбувався тільки вдень, волонтери користувалися трекерами, заздалегідь прокладали маршрути та завжди були на зв’язку. Марина розуміла, що її помилка може коштувати їй не лише життя, а й створить серйозні проблеми для української сторони, яка ж, звичайно, не дозволить своїй сміливій та улюбленій доньці залишитися у лапах ворога. Але навіть, не зважаючи на таку ретельну підготовку, трапилося одного разу заїхати у так звану «сіру зону», бо Марина випадково пропустила один поворот на карті. Це був перший і останній раз, коли вона помилилася. Найстрашніше було потрапити у полон. Тож жінка попросила одного зі своїх побратимів у випадку полону позбавити її життя. Волонтери возили з собою і так звані страхувальні гранати, щоб підірвати себе, але не здатися ворогу живими.

Ранки на передовій проходили, зазвичай, по плану. Ранній підйом, доставка вантажу у батальйони і дорога додому. Але одного дня волонтери отримали від полковника наказ взяти участь у ранковому строї батальйону. Командир говорив простими словами про важливі речі – про суперечливу ситуації у країні та на Сході, про важливість перемоги, а ще про те, якою суттєвою була підтримка української армії волонтерами, які від імені всього українського народу доставляли на фронт усе необхідне, не звертаючи уваги на розриви снарядів, ризикуючи власним життя. Марині заціпило, коли вона побачили дві бордові коробочки з нагородами. Першим бажанням було заховатися, але втекти не було куди, бійці щільним кільцем стояли за спинами волонтерів. Тремтячими руками, багрова, майже, як сама коробочка, Марина взяла нагороду. Але це було більше, ніж просто нагорода, це було визнання не просто від батальйону, а майже від сім’ї.

Марина Комарова була нагороджена орденом Народний Герой України. Безумовно, така почесна відзнака від самого українського народу не могла обійти її.

Тож, якби не намагалася Марина тримати дистанцію та бути нейтральною, все одно за роки війни з’явилися ті, за яких серце жінки переживало, наче за рідних. Одним із них був і легендарний Тайфун, замкомбат 80-ї львівської бригади. Його називали Богом артилерії. Марина була впевнена, що завдяки таким командирам, як Тайфун, можна було виграти війну. Він був одним із найкращих офіцерів збройних сил України. Пішов на фронт добровольцем, брав участь у найгарячіших боях, відстоював Щастя. Пізніше вимінював тіла загиблих побратимів на тіла росіян і сепаратистів, попередньо прикопаних, повідомляючи координати могил лише при обміні. Він був із тих, хто міг дозволити собі порушити наказ, щоб помститися за хлопців, та «всипати» сепаратистам по повній. Якою б важкою не була ситуація, Тайфун завжди жартував, запрошуючи Марину під час її візитів до АТО на так звану чашку кави і сигаретку.  Тайфун був сильним, світлим та непереможним. Та, мабуть, і його Ангел охоронець відволікся на одну хвилину і Тайфун загинув.

Отримавши повідомлення про смерть близького друга та непереможного командира, Марина довго не могла написати про це. Писала, а потім видаляла, не могла підібрати потрібні слова, виходила на балкон, викурювала чергову цигарку, поверталася, сідала за ноутбук, знову писала, а потім знову видаляла текст. Марина ніколи не дивилися в очі загиблих хлопців, бо хотілося зберегти всіх їх у пам’яті живими. Але в очі Тайфуна жінка подивилася, бо хотіла запам’ятати його і мертвим. І в час, коли б у неї опустилися руки, вона б могла згадати, що зупинятися не можна, що треба йти до останнього та виграти цю кляту війну. Виграти заради Тайфуна, його малюка, та заради таких, як Тайфун, заради справжніх. А в соцмережі Марина написала дуже коротко, стисло, але так сильно: «Ти лише тримай для нас небо. А ми будемо пам’ятати та наближати перемогу, про яку ти мріяв».

Марина так і не змогла звикнути до смертей. Тож кожне нагадування про загиблого, навіть через певний час викликало сильний приступ болі. І хоча вона розуміла, що не має права розкисати, але сльози градом лилися по обличчю. І жінка ридала – дуже сильно, ковтаючи комок у горлі та стискаючи до болю кулаки, обіцяючи собі, що більше не буде плакати. Але самоумовляння  не допомагали, хотілося кричати, бігти, громити, мститися, вити протяжно та сумно, наче вовчиці за своїми мертвими вовченятами серед лісу.

Марина не була залізною, про що не боялася говорити. Але жінка знала і стверджувала одне. Її можна було зігнути, але не зламати. Після кожної битви вона готова була битися далі. Жінка володіла феноменальним відновленням. Як птиця Фенікс, Марина могла повністю згоріти, але відродитися з не меншою силою та не меншим ентузіазмом. За її спиною стояла Україна, Батьківщина, яку Марина не мала права зрадити, а ще підтримка та довіра багатьох людей, які довіряли цій тендітній жінці зі сталевим характером. Сильна амазонка з добрим серцем встигала робити добро і в зоні АТО, і в зовсім іншому, часом не менш жорстокому мирному житті. Замість новорічних канікул та відпочинку влаштовувала собі забаву – знаходила господарів для бездомних цуценят. Тож кілька днів поспіль займалася тим, що під девізом «Порятунок однієї собаки не змінить світ, але світ, безсумнівно, зміниться для цієї собаки» розвозила кудлату радість по новим домівкам.

Бурхлива та спокійна, сильна та ніжна, часом слабка і зігнута, а часом твердіша за сталь. У крові та  сльозах, змучена і посивіла, неймовірно красива й добра. Незламна і  безкінечна, як те море.   З любов’ю до екстриму, азартних ігор, яку їй передав дідусь по лінії матері, та з любов’ю до глушників і прицілів, яку їй передав дід снайпер по батьківській лінії. І хоч Марина так і не стала кіллером, як хотіла, але її дідусь-снайпер, напевно б пишався своєю онукою. Той неймовірно великий внесок, який Марина робить  для України, не лише врятував життя сотням, а то й тисячам бійцям на передовій, а й забезпечив мирне небо над столичним Києвом, який часто живе зовсім іншою реальністю. Пружна, наче хвиля, непізнана, як та глибина, повна найцінніших багатств, які безцінні – це Марина.

 

 

 

 

 

 

 

 

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>