Вікторія
З Вікою я познайомилася багато років тому, коли ще працювала в одній комерційній компанії з розробки офісних інтер’єрів. Пам’ятаю, як вона прийшла на співбесіду – тендітна, тоненька, з пишною зачіскою і дуже яскравим макіяжем. Але, не дивлячись на свій «сміливий образ», вона отримала роботу і стала моєю колегою. Будучи на той момент найбільш успішним продавцем у компанії, я не особливо звертала увагу на скромну і просту дівчину. Але її робоче місце виявилося поряд із моїм, і мені, певною мірою, довелося її спочатку супервайзити. Вікторія ніколи до цього не користувалася макіяжем, завжди виглядала просто і природно, дуже жіночно й елегантно. Як жінка я не могла не помітити цього, і якось спитала в неї щодо її «бойового розфарбовування» на інтерв’ю.
Як виявилося, за кілька днів до співбесіди Віка, поспішаючи, не помітила скляні двері у магазині й, практично, пройшла крізь них. Так їй точно здалося, якщо оцінити силу удару і кількість зірочок, які посипалися з її очей. Добре, що двері були ударостійкими, проте не минулося без синців і подряпин. Відмовлятися від співбесіди Вікторія не хотіла, тому максимально скористалася косметикою. Ми разом посміялися над цією історією, але я дуже добре розуміла Віку, бо зі мною сталася подібна історія, коли я влаштувалася на роботу до цієї ж компанії.
Пропрацювавши кілька років, Віка успішно вийшла заміж за перспективного молодого дизайнера і залишила нашу компанію. Я запам’ятала її скромною і спокійною дівчиною, досить наполегливою, але зовсім не навіженою, розсудливою і вихованою, не дуже амбіційною, доброю і милою. Вона ніколи не шуміла, голосно не висловлювала свої емоції, завжди залишаючись стриманою і спокійною, але готовою підтримати розмову і пожартувати на різні теми. Трохи пізніше ми зустрічалися з нею на спільних заходах, Віка завжди була спокійною та виваженою, як і її життя. Вона працювала, була заміжня, подорожувала і насолоджувалася буттям. Вони з чоловіком поки не планували дітей, зосередившись на особистісному і професійному рості. Віка, перш за все, жила для себе.
Її життя різко змінив Майдан 2013 року. Після подій, які відбулися у листопаді 2013, Вікторія вже не могла сидіти дома і просто насолоджуватися життям. Прийшов час, і Вікторія максимально виправдала значення свого імені. Разом із друзями вона стала активним учасником ЄвроМайдану, допомагала на кухні, готувала оладки, привозила і роздавала медикаменти, розносила чай, пізніше брала участь в Автомайдані. Не пішла Віка з Майдану і коли почалися розстріли. Що змушувало її залишатися у такі небезпечні моменти на Майдані, не розуміли ні її друзі, ні родичі. Мама неодноразово просила її все залишити і приїхати до неї, в іншу країну, але Віка стояла на своєму. Вона і сама не могла зрозуміти, яка природа рухає нею, але усвідомлювала одне – це її шлях, її вибір. Їй хотілося допомагати, бути корисною, а не просто проживати життя, витрачаючи гроші на речі, ресторани і розваги.
З початком війни на Сході у 2014 році Вікторія перемістила всю свою енергію в нове русло. Посіяні на Майдані паростки патріотизму впевнено проростали і в її серці. Спочатку це була просто волонтерська допомога по збору коштів, а потім Віка стала й основну частину своїх особистих грошей передавати на потреби армії.
На той час вона ще пережила і розлучення з чоловіком, стосунки з яким на певному етапі перейшли у формат дружніх і «кожен сам по собі». Ніби, як і жили разом, але у різних світах. Психологи твердять, що стосунки повинні розвиватися, а ніщо не може бути кращим розвитком родини, як діти. Але чоловік Вікторії все глибше і глибше занурювався у світ інтер’єру і дизайну, а Вікторії не вистачало драйву і пригод. Розійшлися вони тихо і спокійно, залишившись кращими друзями, які розуміють і знають один одного, як ніхто інший. І хоч кажуть, що колишні коханці друзями не стають, Віці вдалося зберегти зі своїм колишнім чоловіком теплі стосунки. Розлучення ще більше підштовхнуло Вікторію до стану «бути потрібною».
І, прокинувшись одним гарячим липневим ранком, Вікторія вирішила поїхати на Схід у якості волонтера. Вона просто відкрила очі з цією думкою. Ніхто з її друзів чи знайомих в АТО не служив, на велике щастя особисті втрати також не торкнулися життя Вікторії. Чому виникло бажання туди поїхати, Віка знову ж не могла пояснити навіть самій собі. Вона чудово розуміла, що її почнуть відмовляти родичі, друзі, мама, колишній чоловік. Тому вона нікому і нічого не сказала. Жінка просто залишила свої дані Максиму Музиці з «Народного тилу», і за декілька днів відправилася в зону АТО разом із парою молодих документалістів, які збиралися знімати фільм про війну. Виїхали пізно вночі, в дорозі довелося пробути більше десяти годин. Напередодні перед поїздкою Віка раптом усвідомила, що абсолютно не звикла кермувати вночі, про що навіть сказала іншим волонтерам, але було дуже пізно. Машини повністю завантажені гуманітарною допомогою, особистими передачами і знімальним обладнанням. Відступати було нікуди.
Війна оголює основні людські інстинкти. Прагнення до життя, свободи, розвитку, нових відчуттів. Віці, певною мірою, захотілося відчути своє життя більш яскраво, чітко і насичено. Вона й уявити не могла, що чекає її в зоні АТО, з ким вона зустрінеться і що побачить. Вона повністю не усвідомлювала того, що може постраждати, бути пораненою і навіть загинути. Почуття небезпеки було абсолютно в неї не розвинуте на той момент. Потім, пізніше, під час поїздки і вже після, Віка по-справжньому усвідомить, наскільки серйозною і відповідальною виявиться ця поїздка, наскільки небезпечною, крім того, небезпечною для її власного життя. Проте тоді Віка керувалася пошуком правди, а не усвідомленням того, що вона відправляється в зону бойових дій.
Ближче до Донбасу на шляху волонтерів почали траплятися військові машини. Перший полк спецназу зустріли прямо на дорозі й тут же передали іменні передачі від родичів. Віка вперше в житті побачила діючих військових. Хлопці виглядали серйозно, всі були у гарному обмундируванні зі зброєю в руках. Але як щиро вони чекали ці передачі, з любов’ю запаковані їхніми рідними і коханими. Проте вже наступний блокпост не виправдав надій Віки. Вона була вражена до глибини душі. Бійці на цей раз дислокувалися у звичайній будівлі чи то школи, чи дитячого будинку, де не було абсолютно ніяких умов. Багато з них навіть не мали військової форми, амуніції, на ногах замість солдатських берців були резинові сандалі, а замість гімнастерок – рвані футболки. Поїздка планувалася на один день, але через велику кількість передач довелося розбити її на декілька. Привал зробили у невеликому мотелі. Швидка і бідна вечеря всухом’ятку, гарячий чай із лимоном і шоколадка, потім ранній відхід до сну. Проте Віка не могла заснути. Вона стояла біля вікна, дивилася на зоряне небо і палила. Вона кинула палити ще у студентські роки і ніколи не тягнулася за цигаркою, а сьогодні не змогла утриматися і попросила у друзів декілька цигарок. Їй не хотілося нічого і ні з ким обговорювати. Вона просто була не готова побачити таке обличчя війни у 21 столітті супернових високих технологій, суперкарів та інноваційного обладнання. В її голові стояли босоногі солдати, без обмундирування і надійної зброї. Все це було схоже на якийсь сюр.
А потім настав найстрашніший момент цієї подорожі. Останнім пунктом призначення було місто Щастя. «Як жорстоко пожартувало життя з назвою цього міста», — подумала Віка вголос. Заздалегідь їх попередили про майбутню загрозу і військові небезпеки. На полях, уздовж дороги були розставлені розтяжки з колючого дроту. І не дай, Боже, оступитися і зійти з дороги, всюди були міни. У цей момент Віці стало по-справжньому страшно, але вона міцніше стиснула кермо своїми тонкими пальцями і не подавала вигляду. Віка просто вела автомобіль і мовчала. Ще рік тому вона й уявити собі не могла, як проведе наступне літо. На шляху волонтери не зустріли жодного автомобіля, жодної людини, і навіть птахи мовчали. Від цієї голосно кричущої тиші було страшно і якось дуже не по собі. Віка ніколи не займалася екстремальними видами спорту, ніколи не ходила в похід, вона навіть не дивилася фільми жахів. Жінка любила затишок, тепло та комфорт. І їй так захотілося, щоб усе це виявилося просто сном. Проте шляху назад уже не було. У багажнику лежали передачі для бійців, турботливо зібрані мамами, сестрами, дружинами, подругами.
У стані стресу організм вмикає певний блок, гальма, щоб емоції, які нахлинули, дуже сильно не впливали на людину. І тільки потім, за декілька годин і навіть днів усвідомлюється все те, що прожилося, і тут по-справжньому накривають емоції. Усвідомить усе Віка вже тоді, коли повернеться до рідного Києва, а поки вона міцно тримала кермо і дивилася тільки вперед. Усі передачі були доставлені, й група волонтерів благополучно повернулася додому.
І тільки зачинивши за собою двері своєї квартири, Віка дала волю всім емоціям. Їй хотілося плакати, але втома брала своє, і її дуже сильно хилило до сну, і Віка скорилася другому. Відіспавшись і відпочивши, жінка більш спокійно оцінила обстановку і плакати вже не стала. Звичайно, життя у столиці було тихим і мирним, а на Донбасі йшла війна. Але кожному своє, — подумала Віка. Хтось повинен воювати, а хтось допомагати. За декілька днів їй зателефонував один із волонтерів і повідомив про те, що планується наступна поїздка. Не вагаючись ні секунди, Віка погодилася. Пунктом призначення був Артемівськ.
Це місто було не дуже дружелюбно налаштованим і у ставленні до українських солдат, і у ставленні до волонтерів. Київські номери автомобіля у місті викликали підвищений інтерес, і в очах місцевих жителів Віка бачила різне, навіть ненависть. У місті війна і злість відчувалися навіть у повітрі. Поїздка була важкою і морально, і фізично. Насамперед, дібравшись до військової частини, Віка спитала, де можна помити руки, і попросила чашку чаю, а тільки потім розгледілася навколо. Велика кількість військової техніки справила на неї незабутнє враження. Ніколи до цього вона не бачила стільки справжніх військових автомобілів.
Приніс чай Віці один із військових, симпатичний молодий чоловік, який виглядав не менш здивованим, ніж сама Віка. Тільки його здивування викликала вже сама Віка – симпатична струнка дівчина з довгими ногами і неслухняними кучерями. Як правило, зі словом «волонтер» у нього виникала асоціація з неголеними міцними хлопцями, які знали, на що йшли і чим ризикували. Віка ж нагадувала йому ніжну квітку, яка виросла у непризначеному для квітів місці. Тендітна, ніжна, у коротких шортах, вона виглядала так зворушливо і наївно, що Євгенію захотілося тут же її захистити і зберегти від жаху, який був навколо. Він мовчки спостерігав, як вона спілкувалася з іншими солдатами і волонтерами, але в його душі вже все змінилося.
Віка зловила його здивований погляд, у якому звучало питання: «Що ти тут робиш?! Чому ти тут?!» В очах Євгенія Віка в один момент побачила всю його глибину – біль, печаль, життя і смерть. Віку вразили його виразні очі. На прощання волонтери зробили декілька фотографій, усі обмінялися телефонами і подружилися на Facebook. Ще на під’їзді до Києва Віка отримала повідомлення від Євгенія з питанням, як вони доїхали. Вона відразу ж відповіла йому з телефона, і з цього моменту Женя став для неї кимось особливим. Вони почали обмінюватися повідомленнями згодом усе частіше і частіше. І в якийсь момент Віка раптом усіма чакрами свого тіла відчула певний зв’язок, який міцнішав із кожним повідомленням. Спочатку вона всіляко відганяла цю думку. Віка не дозволяла собі повірити в те, що могла покохати. Навколо йшла війна, гинули люди, про які почуття могла йти мова? Але її зв’язок із Женею ставав усе міцнішим.
Коли мав таку змогу, Женя телефонував, і тоді Віка могла розмовляти з ним годинами. Інколи це відбувалося пізно вночі. Віка не розлучалася з телефоном ні на секунду. Вона могла зачаровано сидіти на підвіконні до світанку і, дивлячись у вікно, слухати Женю. Вони говорили про все і ні про що. Коли йде війна, то не знаєш, що буде завтра – новий день чи нове життя. Жені було цікаво пізнавати Віку, а Віка хотіла знати про нього абсолютно все. Їй хотілося відчути цього чоловіка навіть на відстані. Так вона розповіла, як усе для неї змінилося після Майдану, а він поділився з нею тим, що до війни був фермером, займався сільським господарством. Женя походив із козацького роду, і незалежність була у нього в крові. Пізнаючи Женю все більше і більше, Віка розуміла, що значить слово «патріотизм». Чоловік виявився справжнім патріотом своєї країни. Україна і свобода були для нього всім. Почуття обов’язку він увібрав у себе ще з молоком матері. Євгеній звучав так щиро, так по-справжньому, що одного разу Віка пожартувала і прокричала у трубку: «Можна я вийду за тебе заміж?!» Женя не розгубився й упевнено сказав: «Звичайно, коли йдемо в РАГС?».
А ще Женя розповів Віці, як йому хочеться прокинутися рано вранці за тисячу кілометрів від війни і босим ногами пройтися по рідним полям, зустріти схід сонця, почути спів птахів і зібрати росу з літніх трав, напитися теплого парного молока й зібрати перший урожай. Женя розповів Віці, що йому майже кожну ніч сняться поля, з густим колоссям пшениці й вівсом, гречкою і кукурудзою. А ще батьківська пасіка й гул бджіл, які щедро несуть нектар у свої вулики.
У якийсь момент Віка вирішила звільнитися зі своєї постійної роботи і повністю присвятити себе роботі волонтером. Міська суєта відійшла на другий план, Віка обмежила себе у витратах, перестала ходити в ресторани і витрачати гроші на наряди. Вона влаштувалася у благодійний фонд, який займався збором коштів і допомогою для АТО. Поїздки на Донбас стали все частішими і частішими. Одного разу волонтери потрапили практично під обстріл. Під час передачі гуманітарної допомоги в полі над головами волонтерів літали снаряди, а на дорозі в лобове скло Вікиного автомобіля потрапив маленький осколок. Після цього випадку Віка стала фарбувати волосся більш старанно, бо сивини в неї з’явилося набагато більше.
Повідомлення на Facebook літали без зупинки, а телефон Віки був дуже часто на підзарядці від довгих розмов. Але одного разу Женя зник. Мовчав його телефон, мовчав Facebook. Женя забороняв Віці телефонувати першою, щоб її дзвінок не можна було відстежити. Але вона не втрималася і подзвонила. Абонент був недоступний. Віка не могла додзвонитися Жені цілу добу. Вона дивилася всі новини, гуглила інтернет, знаходила всю інформацію про ситуацію на Сході. Ці 24 години здалися їй найдовшими в житті. Женя так само не відповідав. А потім Віка просто сіла і заспокоїлася, прислухаючись до свого серця. Воно було спокійним. За декілька хвилин Женя вийшов на зв’язок, і Віка плакала у трубку від щастя. Це було чітке потрапляння, прямо в серце Вікторії, стріла Амура, який виконав свою роботу навіть у зоні АТО. Через три тижні постійного листування Віка зрозуміла, що це все серйозно. І що, не дивлячись на всю складність того, що відбувається, вона і Женя стали найближчими людьми на землі. І що ніяка відстань, жодна війна не зможуть цьому завадити.
Наступна поїздка Вікторії вже була конкретно до Жені. Жартуючи, вона запитала, що йому привезти, чого б він хотів більше за все. Женя засміявся і сказав, що дуже хочеться домашньої української ковбаси і свіжого меду. І тут «Остапа понесло». Віка завантажила машину до максимуму домашньою ковбасою, шинкою, здобною випічкою і свіжовикачаним медом. Вона зв’язалася з усіма своїми друзями, родичами і знайомими, які й привезли їй усю цю смакоту.
Женя з нетерпінням очікував приїзду Вікторії. За місяць віртуального спілкування вона стала для нього рідною. Йому так хотілося подивитися їй в очі, обняти і відчути її тепло. Віка кардинально змінила його життя. Женя був розлучений і особливо не вірив у любов. До приїзду Віки йому було все одно – життя чи смерть, адже вони завжди поряд. Женя дуже хвилювався, поки Віка була у дорозі, часто дзвонив і дізнавався про її місцезнаходження. Після приїзду Женя взяв вхідний і весь день провів разом із Вікою. Вони до пізнього вечора гуляли по Артемівську. Це було їхнє перше побачення. Женя не випускав руки Вікторії зі своєї ні на хвилину. Кожна мить цього дня була наповнена коханням. А ввечері Віка годувала Женю зі своїх рук всякою смакотою, яку привезла з собою. Женя посміхався і цілував руки Вікторії, по його губах тік густий янтарний мед, а по щоках Віки – солоні сльози. Розійшлися вони вже перед світанком, а Віка все не хотіла відпускати коханого. Вона повністю забула про всі ці «треба подумати», «треба визначитися». Все могло завершитися за лічині хвилини, і завтра вже могло і не бути. Віка зрозуміла, що сенс життя полягає у самому житті.
Життя раптово набуло для Вікторії нового змісту. Вона усвідомила, що вже давно хоче дитину, маленького пухкого хлопчика з такими ж пронизливими очима, як у Жені, й дівчинку, також дуже сильно схожу на свого батька! Віка раптом відчула, скільки у ній невитраченої ніжності, скільки ласки і скільки тепла, які вона хоче віддати саме Жені. Вікторія ніколи б не подумала, що на війні вона зможе знайти те, до чого прагнула все своє життя – справжню любов, коханого чоловіка і майбутню родину.
Ніколи раніше Віка не бачила так близько смерть, вона навіть не бувала на похоронах. А в одній із поїздок власними очима побачила розстріляне легкове авто з мирними жителями. Чоловік і дружина, завантаживши найнеобхідніше, намагалися вивезти з військової зони своїх маленьких дітей. Навіть здалеку можна було зрозуміти, що це не військові, а просто місцеві жителі. Але війна не ділить на своїх і чужих. Не вижив ніхто, ні дорослі, ні діти. Двоє маленьких хлопчиків зі світлим волоссям назавжди залишилися серед пекла цієї проклятої всіма війни. Дитячі ручки стискали іграшкові автомати, а їх блакитні очі назавжди застигли цим спекотним серпневим днем. Плакали всі – волонтери, Віка, військові, плакало і Небо.
Женя намагався бувати в Києві, як тільки випадала змога, але насамперед він суворо заборонив Віці їздити в зону АТО. А їй здавалося, що чим більше вона буде бувати в зоні військових дій, тим краще зрозуміє коханого. Але Женя був безкомпромісним. Фінальним пунктом стала одна з поїздок Вікторії. На якійсь частині дороги волонтерам була дана команда пронестися зі швидкістю вітру. Периметр обстрілювали, але об’їзної дороги не було. Віка з усіх сил тиснула на педаль газу, але машина, як на зло, не їхала більше вісімдесяти кілометрів. Всюди було чутно, як стріляють, як рвуться гармати. Віка стиснула губами натільний хрестик і мовчки керувала автомобілем. Волонтери повернулися в рідне місто цілими і неушкодженими.
Кожен раз, їдучи на війну, Женя міцно обнімав Віку і говорив: «Знаєш, усе буде добре! Я повернуся». І він тримав своє слово. Женя завжди повертався, а Віка чекала. Його берегла її любов, яка йшла від самого серця. Немає нічого сильнішого в цьому світі, ніж любов. Ще не провівши Женю, Віка починала сумувати так сильно, що до болю стискала кулаки. А потім знову чекала Женю додому.
Пропозицію Женя зробив просто і без пафосу. Поїхавши до своїх батьків, він представив Віку як майбутню дружину. Його мама плакала від щастя. «Син пішов на війну один, а повернувся з нареченою», — розповідала вона радісно сусідці. На зворотному шляху в Київ закохані говорили на різні теми, коли Женя, не змінюючи тону, поставив питання: «Віка, вийдеш за мене заміж?!» Від несподіванки Віка зупинила авто, сприйнявши усе як жарт, але Женя був, як ніколи, серйозний.
Одного разу, приїхавши у відпустку, Женя виглядав дещо по-іншому, ніж звичайно. І як не старалася Віка його підбадьорити і відволікти, їй цього не вдавалося. Женя не міг їсти, не міг спати, він був сам не свій. Фізично він був поряд із Вікою, але його думки були десь далеко-далеко. В якийсь із днів Віка ненадовго відлучилася з дому, а коли повернулася, то знайшла коханого лежачим на кухні. Втома і безсонні ночі взяли своє, і Женя заснув, загорнувшись у плед, прямо на підлозі, а в руках тримав ніж. Злякавшись, Віка почала його трясти і будити. Вона вмовляла Женю пояснити, що з ним відбувається. І тоді він розповів їй історію про те, як кілька тижнів тому загинуло двадцять осіб, його друзів. Батальйон збирався на ротацію. Їм залишалося забрати найвіддаленіший блокпост. Групі, в якій був Женя, дали неточні координати, і вони спізнилися. Блокпост був розстріляний. Атака почалася за десять хвилин до приїзду групи. Над блокпостом стояв чорний дим, а відлуння озивалося голосами гармат. Навколо пахло смертю. Чулися стогони, частини тіл були розкидані по всьому периметру. Небеса від жаху завмерли. Женя і товариші кинулися до побратимів, які вмирали посеред поля. Вони намагались якось допомогти, врятувати, але було занадто пізно щось змінити. Женя підбіг до одного з поранених, ноги якого розкидало в різні боки. На місці ніг були рвані рани, але Женя підібрав ногу і намагався прикласти її назад до тіла помираючого солдата.
— Женя, тікай! – Віддаючи Богу душу, прошепотів один із поранених. І їм довелося піти, щоб також не померти. Всі двадцять молодих хлопців, чиїсь сини, чоловіки, брати, кохані – за лічені секунди були змішані з землею і власною кров’ю.
Віка намагалася підтримати коханого всіма силами, але в якийсь момент їй самій знадобилася допомога. Посттравматичний синдром виявився сильнішим, ніж Віка могла собі уявити. Війна змінює все. Людей, їх долю і життя. Війна принесла Віці найяскравіше почуття в житті, але дуже сильно її скалічила. Женя відмовлявся ходити до психолога. Що йому могла порадити людина, яка жодного разу не бачила смерті й не знає, що таке війна?! Емоційне перевантаження було настільки сильним, що Віка перестала посміхатися, дуже схудла. Женя за останній час декілька разів був контужений, потрапив у аварію, його автомобіль перевернувся і Женя отримав травму хребта, частково втратив пам’ять, практично забув усі події на Майдані. За час війни померли його батько і мати. Вони були віруючими людьми. Мама завжди дотримувалася постів і готувалася до церковних свят, часто ходила у церкву і молилася вдома. На війні Женя перестав вірити в Бога, але інколи молитва сама злітала в нього з вуст. Але як треба молитися, щоб усе це закінчилося?!
Віка завела кішку, перестала читати і дивитися новини про війну, влаштувалася на нову роботу і стала перераховувати дітям, хворим на рак, частину свого заробітку. Вона припинила їздити в зону АТО, стала спокійно спати ночами. Але кожного разу, засинаючи, Віка шепотіла: «Живи, я з тобою».
Життя продовжується. Женю Віка відпустила, йому потрібна була тривала реабілітація і новий пошук самого себе. Але «Невидимою червоною ниткою з’єднані ті, кому судилося зустрітися, не дивлячись на час, місце й обставини. Нитка може розтягтися чи сплутатися, але ніколи не розірветься», — говорить давня китайська приказка. Найтемніша ніч перед світанком, а Victoria у перекладі з латини означає «перемога». Тепер я в цьому особисто переконалася!
