Ежені, або… 2 метри під землею.

32

Замість пухової подушки – скручений светр, замість ковдри – спальник. У маленькому приміщенні тускла лампочка скупо розсіює світло, створюючи 3Д ефект. Ніч чи день – не має значення, бо це місце ніколи не дізнається, що таке вікно. Тиша голосніша за будь-який гучномовець. Бетонне приміщення півтора на два метри. Маленька, наче іграшкова тумбочка і ліжко. Над спальним місцем надбудована конструкція з невеликих колод – на випадок завалу. На стіні у кутку висить автомат – справжнісінький. Комвзвод жартує, що у випадку атаки ворога є чим відбиватися. Буржуйка, розтоплена на ніч, буде гріти години до четвертої ранку завдяки тому, що … бункер заритий достатньо глибоко. Два метри під землею…

Женя з силою натягує на себе ковдру з овечої вовни і нарешті прокидається. Дівчина – вдома, у своєму затишному ліжку. У вікно радісно заглядає вранішній промінь, веселим зайчиком відскакуючи від окулярів на столі. Крізь штори вона бачить синє волошкове небо. На дворі теплий і сонячний день. Від «тої» поїздки вже минуло кілька місяців, але Жені часто сниться один і той самий сон. Вона вже не боїться, але з «того» часу, навіть влітку, засинає під теплою зимовою ковдрою, яка б температура не була у квартирі.

Женя не може точно сказати, коли «все це» почалося. Це наче було у ній від народження. Єжені – так на французький манер називала дівчинку мама. Вона «жила» у своєму власному світі. Їй подобалося годинами гратися іграшками на самоті, малювати або придумувати різні історії для своїх ляльок. Тож у батьків ніколи не було проблем з тим, аби чимось зайняти дитину. Єжені завжди була готова прийти на допомогу і намагалася бути корисною, почуття справедливості закладено в неї на генетичному рівні. Вона терпіти не могла брехню і сама ніколи не говорила неправду.

З початком воєнних дій на Сході Єжені разом із подружками відразу ж пішла на курси військової підготовки, неодноразово відвідувала полігон, де вчилася надавати першу медичну допомогу та користуватися помповою рушницею. Женя постійно співпрацювала з волонтерами – збирала якусь допомогу, гроші, продукти. Потім годинами плела маскувальні сітки для бійців та воєнної техніки, стираючи манікюр та ніжну шкіру дівочих рук. Не зважаючи на те, що у зоні воєнних дій у Жені особисто не було ні родичів, ні друзів, вона все одно шукала будь-якої нагоди, аби щось зробити для українських бійців, аби хоч трошки бути їм корисною.

«Якщо це не зачіпає мене особисто, то хіба це означає, що я маю сидіти та комфортно себе почувати і нічого не робити?!», — дивувалась Женя питанню знайомих навіщо «все це» їй. Єжені була вимогливою до себе, як ні до кого іншого. Дівчина привчала себе ніколи не скаржитися. Волонтерська допомога потребувала все більше і більше грошей, тож дівчина підшукала собі додаткову роботи ще на одному радіо. Вона прагнула активніше допомагати бійцям. Берці?! Нема питань, купувала стільки пар, скільки могла. Одяг? Так, звичайно, шукала те, що було потрібно. Ліки? Підключала друзів і знайомих.

Кожного разу, коли Єжені збиралась у саме пекло, в зону АТО, доля м’яко відводила поїздку і хтось інший їхав замість неї. Але Женя продовжувала шукати можливості, аж поки не з’явився Захарич – дикий волонтер, який постійно навідувався у зону АТО з різними поставками чи то солдатського обмундирування, чи продуктами харчування, чи навіть десятками комплектів звичайної чоловічої білизни і шкарпеток. Якось так трапилося, що одного разу зустрівшись із цим кремезним добрим чолов’ягою, поруч з яким тендітна п’ятдесяти кілограмова Єжені виглядала, як Дюймовочка, дівчина відчула не тільки довіру, але і впевненість. Захарич, навпаки, довго приглядався до неї, випробуючи на міцність, аж поки нарешті дозволив приєднатися до однієї з поїдок. Це сталося десь через півроку після їхнього знайомства.

Майже кожного місяця забитий під саму стелю мікроавтобус звично відправлявся на Схід. Як не парадоксально, але вже з першої поїздки Єжені зрозуміла, що бійцям допомагають дуже мало. Їй, дівчинці зі щасливої та повноцінною родини, здавалося, що кожного з бійців хтось має чекати, турбуватися та надсилати посилки. Але часто Єжені чула відповідь, що хлопців чекає або старенька мама, яка вже не спроможна фізично потурбуватися, або взагалі ніхто не чекає, бо сирота. Єжені перестала ставити подібні питання і стала просто турбуватися про хлопців та допомагати. Поїздки відбувалися кожні три тижні, інколи рідше, якщо не встигали зібрати кошти.

Єжені поступово звикала до контрастів у своєму житті та в житті країни. Багато знайомих та бувалих, хто часто навідувався на Схід, попереджали дівчину на рахунок переживань та емоцій, турбуючись про те, аби Женя не втягнулася в «усе це» психологічно. Та Ангел-охоронець обережно вів дівчину дорогами Сходу, оберігаючи її не тільки від фізичних небезпек, а й психологічних. На диво навіть для самої себе Єжені трималася дуже добре. Кожного разу вона давала собі установку «не нарікати, не хникати, бути сильною». Часом здавалося, що Єжені ставала вищого зросту – таким сильним було її бажання допомоги тим, хто воює на Сході. Аутотренінг спрацьовував у будь-якій ситуації. Навіть на «складних» ділянках, де треба було їхати так швидко, як тільки можливо, коли в бусі відкривали всі вікна на випадок швидкої евакуації, або приїздили на місце, де ще вчора свистіли кулі. «Якщо чуєш кулю, вона те твоя», — жартують бувалі вояки. Там, де з’являлася пара Захарич та Єжені все ставало безпечним і вчорашні гучні вистріли раптово затихали. Апокаліптичний світ завжди зустрічав мовчазною та суровою дниною. Спалені дерева, розкурочена техніка, колись потужна шахта «Бутівка», а тепер – форпост і обличчя смерті, символ мужності та героїзму, де кожний боєць готовий віддати своє життя заради миру. Сьогодні тут стояла тиша, але Єжені все ще чула страшні вибухи від потрапляння ворожих мін і снарядів, а ще – затяжні кулеметні черги. Симфонія апокаліпсису продовжувала тут звучати, бо час не має меж.

Кожного разу Єжені ставила собі питання «Чому ці хлопці тут?!». А вони, начебто відчуваючи це, самі починали ділитися власними відчуттями. Хтось прийшов сюди за контрактом свідомо, добровольцем, другий вирушив слідом за братом, якого тут і втратив, хтось мовчазливо стояв осторонь, і тільки очима дівчина могла розділити той біль. Хлопці жартували, пропонувала Єжені розчинну каву і посміхалися, хоча ще вчора збирали по шматкам тіло свого побратима після прямого попадання. «Чому, чому, чому?!» – не переставало лунати у свідомості Євгенії. Прозірлива Єжені дивилася в очі хлопців, яких життя відкинуло на саме узбіччя і своєю балакучістю та веселістю намагалася хоч трошки заповнити відсутність спілкування у солдатській долі. Хоч п’ять хвилин, хоч трошки, хоча б пару слів, але Женя знаходила час для кожного. Вони ж спочатку сором’язливо, а потім усе впевненіше тягнулися до дівчини, яка приїздила до них аж із самого Києва. Єжені вислуховувала їх побажання і приймала замовлення, які були абсолютно різними, починаючи від одягу, взуття та харчів і завершуючи улюбленою книжкою.

Якось до Єжені наблизився вояк, який більш нагадував підлітка, ніж дорослого чоловіка. Він попросив привезти йому маленький дощовик, бо всі розміри одягу, які зазвичай передавали були занадто великі для нього. Тож до наступної поїздки Єжені особисто підбирала одяг та взуття для найменшого солдата у цьому взводі. Махор – так називали його вояки, був із четвертого покоління військовослужбовців. Його прадід, дід, батько, всі четверо братів воювали, і найменший із них Махор не став виключенням. Дивлячись на нього, Єжені побачила всі ці чотири покоління, через долі яких червоною ниткою проходила війна. Єжені дивилась на Махора і бачила малого хлопця, який навіть не знає, які приймати йому ліки при застуді. Водночас дівчина бачила перед собою вічного солдата – сильного, справжнього і мужнього, готового віддати своє життя, померти, знову народитися і відстоювати честь і волю рідної країни. Махор попросив Єжені дати йому автограф на свій воєнний прапор, на якому була обведена малесенька ручка його доньки-немовляти. Десь там народжувалося нове життя. Життя, в якому ніхто не має права забувати про те, що відбувається тут, на Сході. По дорозі додому Єжені їхала з відчуттям незавершеності. Ще не встигнувши виїхати з небезпечної ділянки, дівчина думками вже поверталася назад у повному, набитому під саму стелю, бусі.

Знову йшли довгі гудки. На тому кінці дроту вже третій раз не знімали слухавку, хоча час зустрічі був обговорений заздалегідь. До передової залишалось усього якихось п’ятнадцять чи вісімнадцять кілометрів. І чим ближче, тим тихіше, від чого ставало моторошно. Невідомість холодом розтікалася по судинах. Захарич прийняв рішення сам. «Їдемо у сторону села, а потім знову розвернемося в їхній бік і будемо чекати на відповідь. Дасть Бог, Сашко візьме слухавку», – спокійно сказав чоловік. Голос Захарича вселив у маленьку, підмерзлу чи то від холоду, чи все ж більше від невідомості, Єжені надію. Вона вдячно посміхнулася, насильно розтягнувши тоненькі вуста і видавлюючи радість, а потім часто закивала головою.

Аж ось на самому повороті знайомий голос гучно залунав у слухавці. Він роз’яснив, де краще зупинитися і дав точні координати. Минулого разу зустріч відбулася просто серед порожньої дороги, де з обох боків – сумне незасіяне поле і тиша, гучна до оніміння. Але на дворі вже було темно, тож і цього разу знайшлися не відразу. Єжені відкрила дверцята бусу і її ноги м’яко загрузли у багно розмитої дощем і відчаєм землі. «Головне не сісти на пузо, а так я виїду з будь-якої дупи», — відлунням долетіли слова Захарича і дзвінко відбилися у свідомості Єжені, а потім так само миттєво зникли у сутінках.

Темрява виплюнула четверо силуетів. Пару слів «Як доїхали?», «У вас тут тихо?» — замість привітань. На цьому посту Захарич та Єжені мали залишити буржуйку, генератор, трохи їжі, ліків і книжок. Один із вояків, найстарший, з нерозумінням і недовірою дивився на Єжені, яка метушилася та щось роздавала солдатам. Вигляд маленької змерзлої дівчини на дикій дорозі серед сліпої ночі викликав, як мінімум, подив. Чоловік відслужив вже одну війну в Афганістані, зустрів свою шістдесят другу річницю і тепер, у своїй же країні, опинився на новій, неоголошеній війні. Часу на розмови не було, передачу чекав ще один взвод. Усі обнялися та попрощалися. Захарич та Єжені стрибнули в кабіну, і бус звично понісся нічним шляхом. В голові Єжені крутилося єдине питання «Чи нічого не забули віддати».

І хоча темрява не відступала, і вже за два метри нічого не було видно, бус швидко дістався наступного блок-посту. Захарич зменшує швидкість, вмикає аварійку та світло всередині салону, щоб іще здалеку було видно, хто під’їжджає. Постовий нескромно світить ліхтарем у саме обличчя. Єжені мружиться від світла і втоми, коли чує веселе «Захарич, Женька!»

Женя бачить цього вояка лише вдруге в житті, як і він її, але душу сповнює тепла хвиля вражень, наче цей хлопчина чи не рідний її брат. І як не страшно було виходити з бусу, бо вона не встигла ще відігрітися після останньої зупинки, а зуби зрадницьки цокотіли, все ж таки довелося. Ноги гирею потягнулися донизу від багна, що поналипало на берці.

З темряви один за одним, як світлячки, виниряють вояки. Вони без сум’яття світять в обличчя гостей ліхтариками та намагаються роздивитися прибульців. Саме прибульцями здаються для чоловіків, які місяцями бачать тільки один одного, великий Захарич і тендітна Єжені.

Це фінальна зупинка, поспішати вже нема куди, тож Захарич припарковує мікроавтобус, який буде розвантажено вже зранку. Комвзвод запрошує гостей на вечерю. Вони спускаються сходами вниз, десь метрів на півтора, коли бачать перед собою невеликий бункер, який по суті – майже повністю закопаний під землею КУНГ (кузів-фургон). Лісник та Васильович, відклавши у бік зброю, запрошують за імпровізований стіл, яким служить ящик із-під БК (боєкомплект). Голод уже лоскітно торкається кишок. За хвилину на столі, як за наказом, з’являється пара тарілок. У меню сьогодні смажена картопля з грибами, густий гороховий супчик, хліб і ковбаса. Смакує по-домашньому. Єжені вражено дивиться на страви, які вояки подають, наче їх частують так кожного дня.

Хлопці вичікують хвилин десять, поки наповнені ложки щиро приготованих страв падають у шлунки гостей, аж потім починають ставити питання. Спочатку «Як там у Києві?». Захарич та Женя їдять із пластикових мисок, які раніше привезли інші волонтери, повільно розповідають про прийнятий бюджет та інші казуси у парламенті. Єжені вже відігрілася, але куртку не знімає, втома десь зникла у сутінках і залишилася зверху, над бункером. Дівчина дякує за смачну вечерю, весело розповідає мирні новини, вояки захоплено слухають, коли миттєвою блискавкою у свідомості Єжені відстрілює думка, що між мирним Києвом і цими хлопцями пролягають не тільки сотні кілометрів, а ціла незорана смуга життя. «Ми проживаємо цю частину життя, а вони ні…», – продовжує лунати у голові дівчини. На задньому фоні радіо звучить якась попсова російська пісня «и выше только небо, и ближе только ночь…». Втома поступово заволодіває дівчиною, і Женя трохи заспокоюється, коли чує діалог Захарича та хлопців.

Форму держава дала?

Захарич киває на акуратно розвішену форму, що сушиться в кутку.

Дала.

Посміхаються хлопці.

І воду?!
Навіть воду підвозять, уявляєте?!

Раніше таке питання могло б здивувати, але не зараз, коли наслухаєшся страшних історій про те, як літом 2015 військові просили привезти води, бо на Бутівці вона жовта.

Пора відпочивати. Всі вилазять з бліндажу вже знайомими сходами, і темрява поглинає постаті. Не зважаючи на те, що видно лише клапоть землі під ногами, командир упевнено веде Захарича та Єжені короткою дорогою по багнюці. Єжені наразі відчуває, що страшно хочеться в туалет, коли у відповідь на свою думку чує голос комбата, що туалет вночі все одно не знайти, тож прийдеться терпіти аж до ранку. З’являються нові лабіринти бліндажів. Гостей проводять до бункерів. Жені цього разу щастить. У неї окремий «номер». Як Єжені дізналася пізніше, то був колишній карцер. Саме так використовувала це місце попередня бригада, яка там дислокувалася. Все, як у кіно, навіть реалістичніше. Єжені лягає спати не роздягаючись, вона навіть не встигає замислитися над тим, що над нею щонайменше два метри землі, як втома вчасно бере справу у свої руки, сон швидко заповнює кожну клітинку стомленого тіла. Дівчина засинає з думкою, що, на щастя, вже завтра вона буде вдома…

З кожної поїздкою воєнні репортажі Євгенії ставали все більш та більш живими, пряме включення лунало з найрізноманітніших куточків на Сході. Захарич часто міняв місця доставки волонтерської допомоги. Чи то намагався покрити якомога більше постів, чи то боявся вдруге не зустріти тих, кому вже одного разу потиснув руку. Система координат кожного, хто побував «там» хоч один раз, змінюється. Система цінностей стає дуже зрозумілою і простою – головне життя і здоров’я. Війна чітко розділяє на вартісне і не вартісне, дає розуміння вартого і примарного. З кожною новою волонтерською хвилею допомоги Женя стала ще вимогливішою до себе і часом до людей, необхідність у поїздках на Схід ставала ще гострішою. Тепер у дівчини з’явився новий, власний світ, зі своїми правилами і законами, якій сторонній людині важко зрозуміти. Женя пізнавала світ у незвичайний та нестандартний спосіб, але від цих знань серце дівчини тільки збільшувалося та випромінювало ще більше тепла. Ангели та Захарич, як завжди, були поруч і боронили від небезпек.

Розставання Захарича та Єжені з вояками завжди було трохи сумним, бо серце рвалося між мирним Києвом та окупованим Сходом. Пустий бус їхав у напрямку додому, щоб повернутися знову і знову, а Єжені все чула прощальну «Ой у лузі червона калина похилилася. Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину піднімемо, А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!».

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>